Война - вторжение России в Украину!!!

[Admin]

Очень не хотел создавать такой темы на техническом форуме, но знаю что людей Росии блокируют от правдивой информации о войне на нашей родной земле Украине.
В данной тебе будем писать только Правдивую и Проверенную информацию.
Я хочу чтобы пользователи форума из других стран, не только из Украины (мы все видим из своих окон) знали и видели как подло на нас нападает и убивает наших людей "Дружеская страна Россия"
Недовольные троли сразу получают вечный БАН
Наша задача открыть глаза людям, которые все еще верят что "Их там нет", "Это не мы", "Это спасательная операция" и т.д.

ЗЫ: Ничего против обычных Русский, Белорусских и других национальностей не имею, есть вопросы только к их властям и к участникам этой Рашистсой войны

На форуме все еще действуют правила, так что следим за выражениями

Слава Україні!!!

Правдивые каналы в мессенджерах:
Viber:

Молния
⁨ЦЕНТР ПРОТИДІЇ ДЕЗІНФОРМАЦІЇ⁩
Країна Інфо

Telegram:

Оперативні Новини України
https://t.me/STOP_RUSSIAN_WAR_BOT
Тelegram-бот для повідомлень про російські мітки

[mukha22]

Євген Строкань

[mukha22]

Таємниця Появи Херсону! Повна Історія Міста

[mukha22]

Чи можлива демократія в Росії? Погляд історика

Дослідники демократичних традицій із покоління в покоління прагнули знайти відповідь на питання про можливість демократії в Росії у минулому. Цей спосіб міркування приводив їх до проявів, як їм видавалося, демократичних традицій: віча в Новгороді та Пскові, земських соборів, спроб впровадити конституційну монархію в 1870-х роках та врешті появи першого парламенту Російської імперії – думи – на початку XX століття. Дивний статус Російської Федерації після більшовицького перевороту давав шанс на розвиток власне російського парламентаризму та загального народного представництва, проте був доволі швидко маргіналізований після утворення Радянського Союзу у грудні 1922 року. Сучасну політичну традицію Російської Федерації варто розглядати в контексті дезінтеграції Радянського Союзу та перших відносно вільних виборів 1989 року. На позір демократія в Росії таки можлива. Але питання про те, як довго і якою є якість цієї демократії, змушують експертів скептично ставитися до російського втілення цієї суспільно-політичної моделі.

Читати далі:

У сучасному світі важко знайти очевидну причину, чому одні нації є демократичними, а інші – ні. Дослідники, що старанно вивчають окремі приклади й намагаються знайти прояви демократичних ідей та їхнє втілення в окремих інституціях, не мають однозначної відповіді на це питання. Може скластися хибне враження, що комусь це просто вдається, а комусь ні. У старому голівудському фільмі про події у вигаданій латиноамериканській країні місцевий полковник говорить своєму американському співрозмовнику: «Америка – країна багата. Вам вистачає і на мерседеси, і на демократію. А ми – країна бідна, тому в нас є лише мерседеси». У цьому діалозі можна побачити спробу провести залежність між демократією та добробутом. Але не всі країни, що нині є зразковими демократіями, були заможними. Та й у жодній заможній і демократичній країні насолоджуються добробутом не геть усі громадяни. Однак людству притаманне намагання знайти колективне рішення, що буде прийнятним для більшості.

Неуспадковані традиції

Повертаючись до російського казусу й пошуку демократії в історії Росії, ми натрапляємо на дві парадоксальні речі. Перша з них пов’язана з давньою демократичною традицією народного правління, знаною як віче, яке історики ще з XIX століття виділяли як головний інститут влади в Новгороді та Пскові.

Друга, менш явна, а від того й мало презентована в історичних дослідженнях, традиція належить степовим народам, де інститут курултаю відомий щонайменше з початку XIII століття. Певною мірою відкидання цієї спадщини виглядає дещо дивним, адже традиції степових держав були міцно засвоєні московськими князями в XIV–XV століттях, особливо для зміцнення своєї влади. Можна було б припустити, що виборність володаря та залежність від настроїв еліт буде певним запобіжником від авторитаризму. Натомість був обраний той варіант, що відкидав можливість діалогу між володарем і підданими й не передбачав жодних важелів, які б обмежували владу великого князя, а згодом царя. І вже у протистоянні між «демократичним» Новгородом та «деспотичною» Москвою, що у другій половині XV століття набуло форми жорсткого збройного спротиву, демократія новгородського формату зазнала нищівної поразки. З огляду на тогочасні реалії, у неї навряд чи був бодай якийсь шанс на існування.


Клавдій Лєбєдєв, «Знищення новгородського віча» (1889). На картині художник зобразив різню, вчинену у Новгороді московським князем Іваном ІІІ у 1478 році. У 2019-му цю картину привезли з Третьяковської галереї до Новгорода, коли місто відзначало своє 1160-річчя.


Якщо спробувати подивитися на інститут віча в історичному розрізі, то наявні в розпорядженні дослідників джерела не так уже й багато говорять про його діяльність. Принаймні згадки від другої половини XII століття є радше проявами або гострою реакцією мешканців Новгорода на ті виклики, що поставали перед містом. У такому випадку говорити про формування інституції, подібної на самоврядні італійські міста, у цей час не випадає. Новгородський тисяцький так і не став венеційським дожем або флорентійським гонфалоньєром. Попри те, що місто від XII століття було залучене до північноєвропейського торгового союзу Ганзи, воно не розвинуло власних стійких міських інституцій, притаманних містам північної Європи, які прагнули отримати самоврядування від володаря або власника. Певна незавершеність у трансформації віча в повноцінний та всеохопний орган влади в Новгороді, проявлявся у традиції запрошення князів на князювання. Саме їм належала судова та військова влада.

Шлях до абсолютизму

Іншою інституцією, що могла дати шанс стати прообразом московського парламенту, був земський собор – простір, де збиралися представники дворянства й духівництва. Діяльність собору від перших зібрань з 1549 року була спрямована на легітимізацію важливих, на думку царя та його оточення, справ. Наприкінці XVI – на початку XVII століть, у момент династичної та політичної кризи, собор виконував функції органу, що обирає наступного царя. Почасти це було наслідуванням сусідньої Речі Посполитої з її традицією обирання володарів, що врешті призвело до утвердження мішаної монархії із системою противаг між королем та політичним народом – шляхтою. Проте в Москві так не сталося. Жоден із царів, що обиралися на земських соборах не присягав своїм підданим, як це робили всі королі, починаючи з Генріха Валуа. Тобто два стани могли обрати нового царя, але отримати від нього програму дій та обіцянку виконувати її – це вже було зась. Не царське це діло – присягати перед своїми підданими.


Сєргєй Іванов, «Земський собор (XVII століття)» (1908)

Нова династія Романових, що прийшла до влади 1613 року на хвилі патріотичного піднесення, використовувала земські собори доволі інструментально. Певний час вони діяли як постійний дорадчий орган, потрібний новому царю. Ця співпраця тривала майже десятиліття, після чого собори стали збиратися рідше, та й їхня функція змістилися в бік зовнішньої політики. У нашій історії, мабуть, найбільш відомий земський собор 1653 року, що ухвалив рішення «взяти під царську руку Військо Запорозьке», що згодом вилилося у пропагандистське гасло «возз’єднання України з Росією». А перед цим, у 1649 році, саме на земському соборі було затверджено «Соборное уложение» – чи не повне зведення законів, що діяло аж 1832 року. Останнім собором, що збирався за ініціативи царя, був собор 1684 року, який вирішував справи «вічного миру» з Річчю Посполитою.

Попри доволі тривалу історію існування цього органу станового представництва, що з більшою чи меншою інтенсивністю збирався впродовж 135 років, земський собор так і не випрацював традиції взаємного спілкування царя з підданими, де в дискусії можна було сподіватися на просування шляхом до станової демократії. Московське дворянство так і не стало політичним народом у XVII столітті, як це можна побачити на прикладі шляхти Польського королівства чи Великого князівства Литовського. Подальші реформи Пєтра I зруйнували надію на розвиток самої ідеї залучення станів до ухвалення рішень, і Московська держава, а від 1721 року – Російська імперія впевненим кроком прямувала до абсолютизму.

Спроба децентралізації

Наступного разу Російська імперія серйозно взялася до реформ аж на початку 1860-х років, і земська реформа мала б стати кроком до формування самоврядування на місцевому рівні, створюючи дієві інституції на рівні губернії та повіту. Але спочатку про причини. Здається, що протягом усього XVIII та в першій половині XIX століття ідеї представницьких інституцій не мали жодного шансу на появу в Росії. Попри те, що після 1772 і 1793 років, внаслідок Першого та Другого поділів Речі Посполитої, до Російської імперії були приєднані землі, де станове представництво якраз і було основою, на якій трималася держава. Та російський абсолютизм практично нічого не робив для того, аби бодай якось делегувати повноваження на місця.

Система управління, що базувалася на розумінні території як мобілізаційного поля, де імперія поділялася на губернії, а проміжною ланкою між периферією й центром були генерал-губернаторства – певною мірою військові округи, не відчувала потреби у змінах, доки не настала ганебна поразка у Кримській війні 1853–1856 років. Серед цих реформ особливе місце посідала саме земська реформа. На думку авторів цих змін, земства мали стати основою місцевого самоврядування імперії, а губернські та повітові структури мали б перебрати більшість справ на місцях. Така децентралізація була дивною й мало відповідала традиціям абсолютизму в Росії.


Фелікс-Жозеф Барріа, «Англо-французький десант у Каламітській затоці 14 вересня 1854 року»

Якщо оцінювати її з перспективи сьогодення, то ця реформа, мабуть, була однією з найуспішніших в імперії. Слабкістю цієї реформи була її вибірковість. Правобережна частина сучасної України та значна частина Білорусі отримали земські інституції лише 1911 року, напередодні Першої світової війни. Небажання імперії реформувати загарбані понад сто років тому території було настільки сильним, що, здавалося, навіть явний успіх реформи в тих губерніях, на які ці зміни поширювалися ще від 1864 року, не переконував уряд у доцільності делегування їм таких широких повноважень. Прикладом сумнівів стало урізання повноважень земств ще в 1890 році, у часі, який дослідники пов’язують із переважанням ультраконсервативних поглядів у Російській імперії. Як часто трапляється, спалах інтересу до змін не був надто тривалим, і все залежало від однієї особи.


Імператор Алєксандр II


Імператор Алєксандр II був саме такою особою. Принаймні за його правління відбулись усі ті зміни, що дозволили Російській імперії зробити помітний крок у модернізації більшості сфер життя держави. У середині 1870-х років він ініціював складну, як на російські реалії, ідею реформування управління на найвищому рівні, де б певні повноваження володаря делегувалися органам з обмеженим представництвом. Йшлося не про парламент, який би обирали на загальних виборах, а про розширення повноважень Державної ради та створення нової інституції під назвою «Загальна комісія» («Общая комиссия»), де брали б участь представники земств. Така половинчастість навряд чи суттєво змінила стан справ. Можна лише припустити, що Алєксандр ІІ змушений був враховувати всі ризики надто швидких і надто ліберальних змін в імперії. Принаймні про те, що еліти імперії до цього не були готові, свідчить його сумнів у проведенні реформ наприкінці 1870-х років та й те, що після його вбивства домінантні позиції посіли ультраконсерватори, серед яких особливо вирізнявся оберпрокурор Святійшого Синоду Костянтин Побєдоносцев. Наступного вікна можливостей для реформ довелося чекати чверть століття.

Запізнілий парламентаризм

Чергова поразка у війні з Японською імперією змусила не тільки замислитися над реформами в Росії, а й відчути гостре невдоволення суспільства. Спосіб угамувати загрозу або випустити революційний пар було знайдено у створенні парламенту – Державної думи. Складна процедура непрямих виборів і законодавство, що формувало ілюзію загального представництва, здавалося, давали надію на появу парламенту. Влада щиро вірила, що отримає цілком контрольоване представництво «народу». Ці запобіжники не спрацювали. Уже перші дискусії в думі показали всю строкатість поглядів в імперії, ба навіть більше, селяни, які мали й надалі бути мовчазною масою, доволі швидко зрозуміли один із постулатів політики – сила в об’єднанні. Дума, що пропрацювала лише 72 дні, була розпущена під приводом того, що прагнула ліквідувати приватне землеволодіння. Подібна доля чекала й наступну каденцію парламенту Російської імперії.


Відступ російських військ після битви під Мукденом, що тривала з 20 лютого по 10 березня 1905 року


Лише після зміни виборчого законодавства, що різко обмежило кількість так званих автономістів, наступні – третя та четверта – думи почали поволі працювати як законодавчий орган. Саме четверта дума, що була сформована за результатами виборів у 1912 році, зустріла і Першу світову війну, і доленосний для імперії 1917 рік. Певна опозиційність думи спровокувала імператора Ніколая II підписати указ про припинення засідань думи та Державної ради на певний час, аби заспокоїти лютневі заворушення у столиці. У відповідь на це парламент сформував два тимчасові органи – Державну раду та уряд. Останній, більш відомий в історіографії як Тимчасовий уряд, був відсторонений від влади внаслідок більшовицького перевороту. Принаймні так: у 1917 році російський парламент представляв інтереси своїх виборців, прагнув опрацювати засади подальшого існування держави у складних умовах війни та проголосив намір зібрати Установчі збори, де б максимально широке народне представництво визначило майбутнє Росії.

Дванадцять років парламентаризму на схилку існування Російської імперії поступово сприяли структуризації суспільства. Розмаїття політичних партій змагалося за голоси виборців. Дискусії у стінах думи та на шпальтах партійної і прихильної до різних політичних течій преси демонстрували бурхливе політичне життя.


2 березня 1907 року о 5 ранку у залі засідань Державної думи у Таврійському палаці обвалилася стеля. Внаслідок аварії ніхто не постраждав. Попри різноманіття версій, причиною обвалу виявився неякісний ремонт, проведений 1906 року.


Але за цим, на перший погляд, тріумфом демократії стояла прірва в кількох засадничих справах. Значна частина населення розлогої імперії не мала відчуття спільної належності до спільноти, яка б творила модерну російську націю. Окраїни імперії, до яких можна зарахувати й українські землі, після досвіду спілкування з великоросами відчували свою інакшість. Перша світова війна лише посилила це відчуття та розуміння окремішності. Спільний імператор, армія, бюрократичний апарат – цього було замало, аби об’єднати поляків, фінів, литовців, латвійців, естонців та переконати їх і надалі бути вірними підданими царя або майбутньої демократичної республіки. Відцентрові сили в 1917 році надто сильно почали розламувати, здавалося, непохитний моноліт імперії, де останні представники ще легітимної влади поступово втрачали будь-який шанс на існування Росії в довоєнному форматі. Усім було не до демократії.

Країна рад

Жовтень 1917 року та більшовицький переворот лише підштовхнув справу до кардинальних змін. Проголошення Російської Соціалістичної Федеративної Республіки мало б запустити довгоочікуваний процес творення модерної російської держави, байдуже, яка партія його б очолила. Натомість більшовики пішли цілком випробуваною стежкою: вони почали відтворювати імперію. Задля справедливості, процес для стороннього спостерігача міг виглядати цілком демократично. «Ласка» на відокремлення Польщі та Фінляндії спершу видавалася щирою. Однак війни з ними в 1918–1920 роках за повернення у власну сферу впливу були першими ознаками того, що більшовиків не цікавить ні право націй на самовизначення, ні демократія, ні справа побудови нової Росії. Диктатура денаціоналізованого пролетаріату у всьому світі була їхньою головною метою. Приклад розгону Всеросійських установчих зборів був надто показовим, як і репресії щодо тих, хто був незгодний із ленінським баченням майбутнього.


Олександр Лопухов, «Арешт Тимчасового уряду» (1957)

За цими хворобливими спробами зробити всесвітню революцію більшовики доволі швидко, зазнаючи болісних поразок, змушені були змінити тактику й перейти до збереження того, що їм вдалося зосередити у власних руках. Російська Федерація почала активну роботу зі створення нової конструкції – Радянського Союзу, де формально незалежні країни, делегували новому центру в Москві частину своїх повноважень. Утворення СРСР у грудні 1922 року поклало край російським мріям про розвиток власного національного проєкту. Ні Ленін, ні Сталін, не були зацікавлені в тому, аби сприяти розвитку російських інституцій. Вперше Верховна рада РРФСР була обрана аж у буремному 1937 році, внаслідок прийняття сталінських конституцій у союзних республіках та СРСР.

Скидалося на те, що формально існують якісь органи влади Російської Федерації в Москві, але вони завжди були в тіні загальносоюзних органів аж до кінця 1980-х років. Кумедності цій конструкції додавала стаття радянської конституції про право будь-якої республіки вийти зі складу СРСР. Припустімо, вихід Білорусі чи Казахстану можна було б якось уявити, зрозуміти та прийняти. Звісно, що виключно теоретично в тогочасних реаліях. Але чи можна було б уявити вихід Російської Федерації? На це питання була лише одна відповідь: ні.

Змарновані можливості 1990-х

Реформи в Радянському Союзі часів Перебудови спричинили повернення до витоків існування цієї держави. У 1989 році були прийняті поправки до конституції СРСР, де найвища влада в Російській Федерації належала з’їздові народних депутатів. Криза та швидкий розпад Радянського Союзу у другій половині 1991 року давали шанс на те, що Росія як окрема країна розпочне шлях до реформування, маючи перед собою добрі зразки існування федеративних країн у світі.

Натомість усе завершилося доволі швидко. Указ першого президента Росії Бориса Єльцина про припинення повноважень з’їзду депутатів та Верховної ради РРФСР 21 вересня 1993 року практично закрив короткий період існування демократично обраної інституції. Аргументом для Єльцина була необхідність провести конституційну реформу. Незгода депутатів на таке рішення призвела до застосування сили для упокорення парламенту та частини незгодних. Кадри, де танки розстрілюють парламент, облетіли в жовтні 1993 року весь світ. Уже в грудні російський парламент повернув собі назву Державна дума.


Розстріл Білого дому у Москві восени 1993 року

Від того часу він відіграє в Росії роль демократично обраної інституції. Верхня палата парламенту – Рада федерації – є цілком кишеньковою структурою, що лише формально представляє інтереси регіонів. А нижня палата – власне дума – упродовж тридцяти років від’ємно еволюціонувала у своєму розвитку. Усе поволі повернулося до свого коріння – авторитаризму. Сила влади того, хто сидить за червоним муром Кремля, виразно показала сьогодні одну річ: демократія в Росії є лише теорією та справою невеличкого гурту політичних аутсайдерів і емігрантів.

Імітація демократії

Сучасний російський парламентаризм так і не став виразником демократії. Причини можна шукати як в історичних прецедентах, де будь-які інституції – земський собор, земства, Державна рада, Дума – лише епізодично проявляли свій голос та позицію на тлі міцної влади монарха. Традиція віча, що тривалий час існувала в Новгороді, виявилася несумісною з реаліями Московії другої половини XV століття. Потреба в легітимізації рішень щодо судової влади в середині XVI століття призвела до появи земського собору – найтривалішої представницької інституції в російській історії. Показовим є те, що станові інтереси дворянства не випрацювали сталих інститутів, як це відбувалось у XIII–XVIII століттях чи не в усіх тогочасних європейських країнах. Їхня відсутність є помітною особливістю російської історії, заразом показує її відмінність від решти європейських націй.

Сильні позиції монархії, що у XVIII столітті стали основою для формування російського абсолютизму, зробили з Росією злий жарт. Лише поразки у війнах, таких як кримська чи російсько-японська, змушували владу вдаватися до реформ. Принаймні земська реформа від 1864 року й аж до її обмеження була чи не найбільш дієвою і давала шанс на демократизацію країни. Її обмеженість лише окремими територіями показала страх влади перед змінами й делегуванням повноважень від центру до регіонів. Коротке існування на початку XX століття парламенту – думи – з постійними змінами обмеженого виборчого законодавства не дало змоги стратифікувати політичний ландшафт імперії.

Перша світова війна та революція призвели до падіння імперії, що відкрило шлях модерним національним рухам до самовиявлення. Окремим із них вдалося сформувати власні національні держави, а інші, серед них і українці, змогли заявити про свою окремішність. Більшовицька версія демократії в Росії була радше імітацією, де союзний центр від 1922 року й аж до кінця існування Радянського Союзу затіняв усі російські інституції. Певним парадоксом була відсутність такої, здавалося б, вкрай важливої організації як Комуністична партія РРФСР, яку було створено аж 19 червня 1990 року. Коротке тривання між 1990 та 1993 роками демократичної влади в Російській Федерації завершилося розстрілом парламенту з танків. Уже новий парламент – знову дума – став слухняним виконавцем волі володарів Кремля. Усе повернулося до витоків.

Важко відірватися від свого коріння. Можна наводити багато різноманітних прикладів з історії Росії і вбачати в них демократичні прояви. Але варто поставити питання: чи народ Росії хоче мати демократію? Відповідь уже не буде простою та очевидною.

Автор: Віталій Михайловський




Український тиждень

[mukha22]

Від козаків до селян і назад: українці в оптиці Заходу

Певний орієнталізм властивий європейцям не лише щодо Азії, а навіть щодо Сходу Європи. Це засвідчує книжка Андреаса Каппелера «Від країни козаків до країни селян. Україна на видноколі Заходу у XVI–XIX ст.», присвячена імагології українців в очах західного реципієнта ранньомодерного та нового часу, видана в українському перекладі у видавництві «Літопис» у 2022 році. Каппелер ставить питання, чи Україна завжди була білою плямою на ментальній мапі Заходу, з яких джерел отримували інформацію про Україну європейці та як змінювався цей образ від початків книгодрукування в XV столітті до середини ХІХ століття, коли на Україну, за висловом автора, насунулася тінь Росії.

Доки півень не дзьобне

Книжка разить українського читача вже з перших речень вступу. У нашій версії національної історії проголошення незалежності 1991 року стало закономірним наслідком тривалої і кривавої боротьби. Натомість автор зауважує, що Захід був заскочений розпадом Радянського Союзу, вбачав заледве не безпідставними вимоги незалежності України – бо ж «українців загалом вважали близькими братами росіян». Події Помаранчевої революції – найбільшого виступу громадянського суспільства з часів 1989 року – Захід сприйняв із подивом, бо й досі не спромігся відкрити для себе Україну (чи то пак ми не змогли належно про себе заявити). Рішучий опір російському наступу починаючи з 2014 року й донині приголомшив усіх тих, хто, наковтавшись російської пропаганди, звик вважати Україну екстериторіальною частиною Росії. Нинішній інтерес до України зумовлений загрозою «цивілізації» з боку «дикунства», і ця схема спрацьовувала вже неодноразово.

Ментальне картографування Сходу Європи значно пожвавилось у другій половині XV століття, реагуючи на Великі географічні відкриття, турецьку загрозу та падіння Константинополя. Відтоді й до XVIII століття українські землі на ментальних мапах європейців поставали оплотом християнства та бастіоном від османів.

Російська спецоперація тривалістю 300 років мала успіх: із привласненням української території, історії та навіть назви Україна зникла з ментальної мапи Заходу. Брак тяглої традиції державності та множинність назв – Русь, Рутенія, Україна, Малоросія – суттєво ускладнювали сприйняття. Проте Україною цікавилися – про це свідчать листівки, газети й журнали, сповнені згадок про козацькі війни та мирні угоди. Автори численних описів теренів, подорожніх записок, історичних трактатів, географічних мап, енциклопедичних статей, художніх текстів, фольклорних збірок і живописних полотен вважали своїм обов’язком згадати про Україну як осібного суб’єкта.

Читати далі:

Гуманісти дивляться на Схід

Андреас Каппелер не цілком поділяє концепцію Ларі Вулфа про «винайдення Східної Європи» у XVIII столітті. На його думку, поділ на Північ – Південь існував і в першій половині ХІХ століття, а перше «винайдення Східної Європи» відбулося на двісті років раніше – у XVI столітті. У той час поширилися два типи інформаційних джерел – описи земель та історичні твори, розраховані на освічених читачів, а також чтиво для простолюду – про дива, катастрофи, епідемії і турецьку загрозу.

До перших системних описів східних теренів Європи належить «Трактат про дві Сарматії, Азійську і Європейську» (1517) поляка Мацея Меховіта, котрого Каппелер називає винахідником Східної Європи. І небезпідставно, позаяк сам ренесансний гуманіст говорить про відкриття Сарматії (а разом із нею і України) у панівному тоді дискурсі географічних відкриттів. Мацей із Мехова наважується полемізувати з Птолемеєм і спростовує численні вигадки античних авторів про ці малознані досі землі. Проте його джерельна база була далекою від досконалості, бо Меховіта переважно опрацьовував інформацію, одержану від московитських військовополонених. Польський автор докладається до творення «київського тексту» із золотоглавими церквами. Прикметною є і згадка про синів «Данила, короля Русі»: пам’ять про королівську гідність Каппелер тлумачить як символ зорієнтованості України на Захід.


Титульна сторінка «Трактату про дві Сарматії, Азійську і Європейську» Мацея Меховіта

У XVI столітті західні автори називають українців черкасами й намагаються відмежувати «дніпровських козаків» від поляків, татар і московитів. Окрім узагальненого образу «гарних і благородних, як поляки», у текстах цього часу зафіксовані згадки про українців як індивідів – Костянтина Острозького, Євстахія Дашкевича, Івана Підкову. Окремі події суспільно-політичного життя ставали приводом до появи книжок про Україну: обрання королем Генріха Валуа прикувало до цих теренів увагу французів, а Берестейська унія змусила взятися за перо кардинала Цезаря Баронія, автора «Історичної реляції про походження та чудесне навернення русинів» (1598).


Кардинал Цезар Бароній (1538-1607)

У цей час усталився поширений і досі образ феноменально родючих українських земель. Першим свідченням Каппелер називає звіт венеційського посланця Амброджо Контаріні 1487 року. Другою іпостассю українців в очах Заходу була військова справа. Загальним місцем стає образ запорозьких козаків як борців із турками й татарами. Тогочасні автори пишуть про їхні ратні подвиги (а ще про жадобу до трофеїв). Мілітарна історія затьмарила всі інші теми: ані козацькі повстання, ані поява реєстровців, ані перебіг міжконфесійної полеміки не потрапляють до виднокола Заходу.

Підспудно виникає думка, навіяна сьогоденням: чи не загубили європейські автори за деревами лісу? Адже, пишучи про козаків і їхні битви, вони лишають осторонь цивільне населення, котре від цих битв найбільше страждало. В усі часи було легше захоплюватися героїчною смертю десь там, за кордоном, аніж докластися власноруч, аби зупинити криваву війну.

Від місцевостей до України

До середини XVII століття про українські землі, що не мали державного статусу, пишуть принагідно, поміж описами східноєвропейських країн, проте дуже чітко відрізняють «русинів» (українців) і «московитів» (росіян).

Першою працею, дійсно присвяченою Україні, став Бопланів «Опис». От тільки в початковій редакції про це важко здогадатися, позаяк спершу (1651 року) книжка мала назву «Опис місцевостей Королівства Польського, від прикордонних територій Московії до кордонів Трансильванії». А вже за дев’ять років до назви додано слово «Україна». Такий маркетинговий хід засвідчує, що це поняття стало загальновідомим у Європі після козацької революції.


Загальна мапа України Гійома де Боплана 1648 року

Боплан в Україні воював і будував: на службі у польського короля брав участь у воєнних діях проти козаків, татар, шведів і московитів, а також долучився до будівництва й відновлення Бара, Бродів, Кам’янця, Кодака, Кременчука, Підгірців. Протягом свого 17-річного перебування в Україні він встиг зміряти територію за допомогою годинника, компаса, годометра та астролябії і склав докладні мапи цієї terra incognita. Попри те, що книжка побачила світ у розпалі воєнних подій, про них, власне, і не йдеться: географічні подробиці, народний побут, традиції святкування, релігійні урочистості та шляхетські звичаї Боплан описав до 1648 року, і згодом додав лише два короткі речення про Богдана Хмельницького.

За правом сильного

Бездержавний народ не має свого голосу – тому про українців Захід часто дізнається і складає враження зі свідчень інших, нерідко вороже налаштованих народів. З огляду на сучасні події легко відчути дежавю, читаючи про те, як венеційці, котрі самі потерпали від османів, у газетах за 1648 рік пишуть із позиції Стамбула про піратство лютих козаків у Чорному морі.

Після союзу Богдана Хмельницького із кримським ханом руйнується усталене на Заході уявлення про козаків як борців за християнську Європу проти турецької загрози. Про загальний перебіг козацької революції західні газети спершу пишуть як про епізод у польсько-татарській війні, де козаки буцімто скористалися слушною нагодою. Про те, що король може уникнути поразки, уклавши союз із татарами, автори воліють не згадувати, позаяк союз християнського правителя з васалами султана не вважали гідною справою.


Богдан Хмельницький. Гравюра Вільгельма Гондіуса, 1651

Ще одна дзеркальна подібність із нинішньою ситуацією: спершу козакам не дають жодного шансу й лише чекають, коли король придушить бунт. Та з часом, спостерігаючи успіхи Хмельницького, автори таки починають цікавитися, за що воюють козаки, ба навіть з’являється згадка про боротьбу за свободу. Пишуть, що козаки «домагаються, аби над ними не панували більше воєвода чи староста і щоб їм було вільно правити своїм краєм як відособленим князівством. Далі – більше: одна з газет пише 1649 року, буцімто Хмельницький карбує золоті та срібні монети – факт суперечливий і не підтверджений, однак у європейського читача формує враження про ознаки державності на українських теренах.

Образ козаків в очах Заходу також зазнає змін: спершу це ласі до здобичі розбійники, а з плином часу газети згадують не лише про голоту, а й про козацьку аристократію та освіченість Хмельницького. На шпальтах газет з’являється козацький очільник Михайло Кричевський, названий великим героєм і уславлений у гравюрі.


Михайло Кричевський, гравюра XVIII ст.

У 1653 році газети пильно спостерігають за переділом Сходу Європи, зважують перспективи союзу козаків із турками, замирення з королем та угоди з московитами. Останню розглядають як підступ: подейкують, що Москва використовує захист православних в Україні як привід для війни з Річчю Посполитою. Каппелерові вдалося розшукати в гамбурзькій газеті за березень 1654 року інсайдерські свідчення про перебіг присяги в Переяславі, а також зафіксований намір розширити царський титул «на міста й землі Хмельницького».

Про те, що немає нічого нового під сонцем, нагадують і назви історичних праць сучасників Хмельниччини: двоє італійців, Бізаччіоні та Віміна, у дусі тогочасного дискурсу назвали свої тексти «Історія громадянських воєн у Польщі». Віміна, до слова, інформує читача не з третіх рук, а самостійно відвідує Хмельницького та має з гетьманом кілька аудієнцій. Посол Венеційської республіки спонукає козаків виступити в союзі з татарами проти Османської імперії, спробувати здобути волю, а заразом послабити османів, із котрими воювали венеційці. Українську мілітарну міць ще неодноразово намагатимуться використати, аби загрібати жар чужими руками.

У лещатах імперії

Подальші повідомлення в західній періодиці про козаків та Україну походять дедалі рідше з польських джерел і чимраз частіше – з Москви та Петербурга. Відтоді й подосі Росія цілеспрямовано намагається впливати на громадську думку (читай: маніпулювати та викривлювати) на свою користь.

Козаки після пів сторіччя союзів із татарами знову постають альянтами християнської коаліції. Водночас вони не полишають спроб здобути волю: газети пишуть, що Самойлович планує об’єднати обидві Гетьманщини, а козаки прагнуть «скинути московське ярмо й бути вільними людьми».

Як пише Каппелер, сенсаційний перехід Мазепи від Росії на бік Швеції зробив його в очах тогочасної західної громадськості політичним гравцем першої величини. Спершу його згадують побіжно й неправильно транслітерують його прізвище. Згодом пишуть з усіма титулами та регаліями і сприймають як прихильника Москви. Після подій 1709 року газетярі геть заплуталися: цитують заклики Мазепи до народу про те, що цар обмежує його волю; паралельно наводять царський маніфест, згідно з яким «жоден народ під сонцем не може похвалитися такими вольностями, привілеями та м’яким правлінням, як народ у Малій Росії». Воістину, з аб’юзивних стосунків з імперією нелегко вирватися ані тоді, ані тепер.


Юліуш Коссак, ілюстрація до поеми Байрона «Мазепа»

Іван Мазепа став культовою постаттю для західних авторів: їх цікавить зовнішність, характер, освіта, політичний і військовий досвід українського гетьмана. Мазепа потрапив у когорту «постатей, про які не можна не згадати». Кожен, хто брався за історичне дослідження, обирав великі теми та значущих героїв, не оминав його увагою.

Вік Просвітництва уславився виходом енциклопедій. Намагаючись охопити все важливе знання про світ, енциклопедисти не забували згадати про Україну та козаків, що здобулися на окремі статті. Осібні, хоч і невеликі енциклопедичні параграфи присвячені значним регіонам та містам: Києву, Львову, Брацлаву, Галичу, Кам’янцю-Подільському, Переяславу, Чернігову, Чорнобилю. Незвичним є поділ на Верхню Волинь із центром у Луцьку та Нижню Волинь із центром у Києві.

Європейські вчені з подивом спостерігали за російською спецоперацією кінця XVIII століття. Французький дипломат та історик Жан-Бенуа Шерер написав перший загальний виклад української історії «Аннали Малоросії, або історія запорозьких козаків і козаків України або Малоросії від їхнього виникнення до сьогодні». Його перу належить розвідка про «Повість временних літ», проте очевидно, що в другій половині XVIII століття Росія вже достатньо розпустила щупальця пропаганди, аби європейці не ототожнювали середньовічну історію з Україною. Шерер дуже прихильно ставиться до козаків і пише, що «росіяни мріяли про знищення тих, хто найбільше доклався до їхнього успіху». Він перелічує колонізаційні заходи Єкатерини ІІ та цитує її указ про руйнування Запорозької Січі.

Романтики відвідують Україну

На межі XVIII і ХІХ століть відбулися тектонічні зміни у сприйнятті, зумовлені зникненням з історичної арени козаків та московитською узурпацією назви Russia та території, яку вона досі позначала. У процесі інтегрування козаків у російське дворянство й у стан державних селян українці в очах Заходу (та що там – і у власних очах, якщо почитати народників) редукувалися до селянства, що сусідило з неукраїнськими елітами та міщанами – російськими, єврейськими, польськими.

Подорожі в екзотичні краї були модними серед романтиків. Україна цілком надавалася до такого турне та пропонувала багатий матеріал для подорожніх записок, реальних і літературних. Українські землі не потрапили до маршруту мандрівки Чайльд Гарольда, проте про них згадано і тексті про вигадану подорож, опублікованому під псевдонімом Джозефа Маршала. Виданий 1772 року текст – це перший подорожній нарис із назвою «Україна» в заголовку. Записки містять численні вигадки, і це дає підстави вважати, що автор не подорожував Сходом Європи, як він стверджує, проте цей текст доклався до формування західної візії України, позаяк чимало дослідників і досі залучають його як достовірне джерело.


Титульна сторінка книги Джозефа Маршала

Правдивих свідчень також не бракувало. Таким, зокрема, є текст Гаммарда – одного з перших німців, що лишив ретельні записки про свою подорож «через Верхню Сілезію до України». Автор узяв у дорогу свіжий німецькомовний переклад Бопланового «Опису України» і принагідно полемізував із ним, пишучи свої записки. Гаммард фіксує свідчення очевидців гайдамаччини і ще намагається перекинути місток між козаками й селянами. Натомість у записках його сучасника Меллера (до слова, автора того самого німецькомовного перекладу Боплана, котрий прихопив у подорож Гаммард) маємо цілком рустикальне уявлення про суспільство й повсякдення в Україні.

Освічені жінки також подорожували українськими теренами й лишили про це цікаві нотатки. Жермена де Сталь, перебуваючи в опозиції до Наполеона, 1812 року вирушила до Російської імперії через Україну, відвідала Волинь, Київ, задивлялася на бані церков і згадувала легенду про Володимирове хрещення. Українські селяни її цікавили мало.


Жермена де Сталь (1766-1817)

Марі Лаура Фестер родом із Ляйпциґа прожила два роки на Волині й Поділлі й лишила опис цих земель у формі мрійливих і сентиментальних листів. Після чотирьох місяців у Києві жінка описує його як «слов’янський Рим» і віддає перевагу граційній Андріївській церкві над громіздким Софійським собором. Вона прогулюється Хрещатиком 1840-х, відвідує крамниці та кав’ярні, однією з перших серед іноземних авторів засвідчує бурхливий розвиток міста. Але всю цю модернізацію й помпу вона пов’язує з російським впливом, про що свідчить вигук, який зривається з її вуст: «Щойно тут відчувається справжня Росія».

Із поступом імперської «цивілізованості» українці в описах іноземців дедалі більше дичавіють. Йоганн Ґеорґ Коль у степу біля Одеси натрапляє на малоросів, які є вільними землевласниками. Він називає їх троглодитами, бо вони, як ще скіфи, живуть у земляних печерах, щоправда, добре облаштованих і чистих, тож Коль приймає запрошення там заночувати і скуштувати пшоняної каші та борщу.


Йоганн Ґеорґ Коль (1808-1878)

Водночас Коль фіксує поступове зникнення української мови в мовленні освічених українців, що свідчить про те, що вони – інтелектуали, а не лише селяни, – бодай існували. До того ж Коль згадує про багату українську культурну спадщину, зауважуючи, що «малороси вже мали цілу низку київських митрополитів-письменників, коли над Великоросією ще нависала глибока літературна темрява». Ще одна заслуга Коля в тому, що він розгледів спорідненість між русинами Галичини й малоросами в Російській імперії, котрі були підданими різних держав, проте «близько споріднені між собою й розмовляють однією мовою». Українцям знадобилося ще чимало часу, аби досягти такої злуки.

Співочі й танцюристі
Окрім захоплення подорожами, романтики культивували інтерес до фольклору. Тому мейнстримом початку ХІХ століття став збір і публікація народної творчості. Подорожні описи фіксують мелодійно обдарованих українських селян, а етнографічні збірники демонструють усе багатство пісень та дум. Фрідріх Боденштедт одним із перших серед європейців зібрав і переклав українські народні пісні, що побачили світ у збірнику «Поетична Україна. Збірка малоросійських народних пісень» (1845). Він був домашнім учителем у князя Міхаіла Ґоліцина, а про його ставлення до Росії свідчить назва іншої його праці – «Народи Кавказу та їхня боротьба за свободу проти росіян».

Промовистим є шлях українських народних пісень за океан. У 1834 році у Нью-Йорку вийшов друком славістичний довідник, що знайомить американського читача з українською народною поетичною творчістю. Авторкою довідника є Тальві, справжнє ім’я – Тереза Альбертина Луїза фон Якоб. Її батько-німець викладав у Харківському та Петербурзькому університетах, а чоловік-американець досліджував індіанців. Такий бекґраунд дав їй знання української мови та вміння аналізувати культуру поневолених народів.


Фрідріх Боденштедт (1819-1892)

Уже із середини ХІХ століття українці знову перестають бути в очах заходу виключно селянами. Із поступом славістики з’являються статті про українську літературу й мову у спеціалізованих часописах. А 1862 року в популярному німецькому сімейному журналі зі 100-тисячним накладом друкують статтю про Тараса Шевченка. Парадоксальність західної оптики допускає вжити в заголовку формулювання «Життя російського поета», а в тексті статті говорити про причини його заслання: «Той дух, яким дихали його пісні, так само мало узгоджувався з поглядами тодішнього уряду, як і та відвертість, з якою він висловлювався про [панівні] порядки».

Не виключено, що західні освічені читачі, котрі знали про Україну з джерел минулого як про країну козаків, і далі шукали в українцях козацького духу – тому особливу популярність здобуває німецький переклад повісті Миколи Гоголя «Тарас Бульба», а гетьман Мазепа стає культовим героєм європейського романтизму в літературі, живописі та музиці. Та й відвідуючи Україну в ХІХ столітті, західні мандрівники знов і знов натрапляли на тривання козацького міфу.

Що побачили західні очі

«Вони так люблять свободу, що без неї не хотіли б жити», – пише Боплан, знайомий з українцями з власного досвіду. Андреас Каппелер здійснив надзвичайно ретельну й важливу роботу, котра багато що говорить нам про нас самих. Та ще більше вона має на меті сказати Заходу. Висновок автора невтішний: морок від тіні російського боввана, що затьмарив Україну у XVIII столітті, розвіюється надто повільно. Не можна позбутися згірклого присмаку, коли читаєш усі ці формулювання нафаршированих російською пропагандою іноземців – що тодішніх, що нинішніх, – буцімто ніякої України немає, Росія повертає собі історичні землі.

На Заході мало хто пам’ятає про козацьку волю та ранньомодерну Україну, добре відому їхнім пращурам. Проте боввани падають, і Україна повертає своє місце на ментальній мапі світу.

Автор: Ольга Петренко-Цеунова

Український тиждень

[mukha22]

Культура в контексті війни

Постструктуралісти стверджують, що все — текст, а здоровий глузд підказує, що текст без контексту — це ніщо. Мистецтво в вакуумі, поза соціумом і часом — це ніби дзеркало, що відбиває інше дзеркало. Цінність прекрасного — в людині, в очах тих, хто дивиться в конкретну добу і в певному історичному просторі. Тож те, що бачимо безпосередньо залежить від того, із якої точки ми дивимося, і контекст і визначає тему й ідею побаченого. Це можна було добре відчути цьогоріч під час взаємодії з таким масовим культурним явищем, як кіно – насамперед комерційним і широкоформатним – адже саме в кінозалі ми опиняємося, хочемо того чи ні, в народному контексті, який найбільш промовисто засвідчує громадську реакцію на мистецтво.

Голлівудська машина звично продукує блокбастери, не надто зважаючи на світові неприємності та мало враховуючи те, як будуть сприйматися конкретні стрічки в країнах, де не бракує власних проблем. Зрозуміло, продюсери йдуть на певні хитрості, щоб заробити на азійських ринках (запрошують тамтешніх акторів або знімають у тамтешніх країнах), але в дуже широкому сенсі їхня продукція не підлаштовується під різнонаціональні смаки, а намагається ці смаки призвичаїти до новітніх тенденцій «фабрики мрій».

Читати далі:

Умовно кажучи, Голівуд надзвичайно мало переймається тим, як дивляться блокбастери з багатомільйонними бюджетами там, де голод – і де ці мільйони потенційно можна було б витратити не на спецефекти, а на їжу. Голівіду усе одно, як дивляться фільми про супергероїв, руйнування і вбивства там, де триває війна, а всі супергерої служать в ЗСУ. Зрештою, ніхто не змушує ходити в кінотеатри – це, особливо в наших реаліях, радше розкіш, аніж життєва необхідність.

Але цікаво, чи дуже впливає контекст, у якому перебуває глядач, на сприйняття кіно? Чи американський блокбастер лишається тим самим у різних куточках світу? Як народу, що переживає війну й інші психологічні травми, сприймати жахіття на екрані?

В самій Америці дуже часто певні травматичні теми стають закритими і їх викреслюють зі списку тих, які можна екранізувати, щоб не ятрити свіжі рани. Так Джеймс Кемерон вирішив не випускати сіквел успішної шпигунської комедії «Правдива брехня» після трагедії 11 вересня, адже в картина мала містити сцену з терористами і літаком. Тобто вони самі, створюючи, по суті, світовий кінематограф, ретельно обходять деякі власні проблемні теми заради комфорту своїх глядачів, щоб кінотеатр лишився для них простором розваги й відпочинку, а не приводом для болісних дискусій. Водночас проблемні теми інших народів їх, за незначними винятками, мало обходять, бо ж Голівуд розраховує передусім на гроші американського споживача, а решта має вирішувати власні психологічні проблеми самостійно.

Цьогоріч найкасовішим фільмом став «Топ Ґан: Меверік» з Томом Крузом, який почали показувати наприкінці травня. В Україні його теж можна було подивитися, але чимало глядачів скаржились, що сцени з винищувачами сприймалися важкувато, бо аж надто нагадували про реальність за межами кінозалу. Цікавий ефект: звук літаків на екрані та карколомні трюки пілотів раніше б зачаровували й приголомшували, а тепер до цього додається ще й почуття неспокою і певної незручності. Неспокійно від того, що в цей час щось подібне може пролітати в тебе над головою, а незручно переважно тому, що користуєшся такими благами, як теплий кінотеатр, коли у багатьох людей в Україні не має, де жити і бракує грошей на найнеобхідніше.

У цьому ракурсі навіть фільми, в яких супергерой повстає проти сильних світу цього, щоб захистити бідних і знедолених (як у тому ж «Чорному Адамі») усе одно скидається на прогулянку парком атракціонів, адже кіношні страждання народу — то просто сміх порівняно з тим, що ми можемо зараз побачити в новинах чи відео різних блогерів зі звільнених територій. Або й просто навколо себе.

Загалом, екранним переживанням і горю після 24 лютого стало складніше співчувати. Банально не віриш в те, як біду зображують актори-мультимільйонери. Бо біди у 2022 році було у нас вже так багато і такої різної, що сценаристам просто нереально вразити бодай чимось настільки, щоб перекрити щоденні негаразди українців.

Великою мірою широкоекранне кіно після лютневих подій дуже сильно втратило в тому, що раніше було його головним привілеєм: шанс висмикнути нас з реальності на півтори-дві години, дати нам можливість втекти від буденності в кольорове забуття і стрімку зміну картинок. Блокбастерний ескапізм розгубив усю свою силу ще й тому, що сеанс запросто можуть перервати сирени й блекаути. В кінозалі вже не сховатися від жорстокої дійсності, вона чатує на тебе навіть в затишній темряві й комфортному кріслі.

Хоча перегляди фільмів в березні і, скажімо, у грудні вже суттєво різняться, усе ж об’єктивно зараз почуваєшся дещо спокійніше, попри всі зрозумілі небезпеки. І вже знайомі звірялися, що на сеансі «Чорної Пантери: Ваканда назавжди» (в прокаті з листопада) змогли майже забути про буремний світ за межами кінотеатру. Людина — така істота, що з часом звикає до всього, а страх не може бути інтенсивним тривалий період, тож якщо хочеться отримати задоволення, то організм знайде спосіб його отримати, попри все. Зрештою, втомлюєшся боятися й постійно очікувати ракетних ударів і волієш жити нормальним життям, хай яка та нинішня нестабільна норма.

Війна в Україні, як не дивно, впливає не тільки на глядачів, а й на кіно, навіть те, яке було знято до нашої війни. Так новий фільм Гая Річі «Операція Фортуна: Мистецтво перемагати» мав уже кілька разів вийти в прокат, але останнього разу був поквапно відкликаний продюсерами, бо вони вирішили, що саме зараз недоречно випускати фільм, в якому головними гангстерами були українці. Подейкують, що сценарій був переписаний, а тому реліз зсунувся на січень 2023 року. На цьому тлі голівудська мода на лиходіїв-росіян переживає чергове відродження, і цього року воно розпочалося ще в січні з «Кінґс Менами», де одним із антигероїв виступає Распутін. Втім, усі ці російські бандити в кіноіндустрії вже давно перетворилися на обридлий стереотип, який більш дратує, аніж тішить (бо ж і так усім відомо, що вони поганці). Крім того, страх перед технологіями та армією РФ, яким сповнені блокбастери з давніх часів, насправді, як свідчить життя, був не зовсім й обґрунтованим, бо їхня військова міць виявилася не аж такою грізною, як це вбачалося голлівудськими продюсерами.

15 грудня має вийти продовження одного з найкасовіших фільмів усіх часів — «Аватару». Своєрідного гімну ескапізму, який просто таки спокушає кинути наше безрадісне сьогодення і полетіти до синіх здоровил на планету з символічно сумнозвісною назвою Пандора. Втім, гадаю, у більшості українців мрія — не втекти з України в далекий космос, а безтурботно подивитися це видовищне кіно в зручному залі, не переймаючись обстрілами та тривогами. Наше сприйняття мистецтва дуже залежить від контексту, адже погодьтесь — навіть графіті Бенксі зовсім інакше виглядає в музеї та на розбитій росіянами стіні. Не можна абстрагуватися від того, де, коли і як ти маєш справу з прекрасним, адже часом контекст — це найцінніше, що є у прекрасного, його основа і виправдання. Так і мистецтво під час війни — це виправдання тої ціни, яку ми платимо за мир, виправдання тої крові, яку ми проливаємо за добро і водночас — відплата за всі ті згаяні можливості зберегти крихку рівновагу в жорсткому світі.

Автор: Максим Нестелєєв

Український тиждень

[mukha22]

Українізація Польщі. Як місцевий бізнес залучає нову аудиторію і чи багато незадоволених

За інформацією польських прикордонників, починаючи з 24 лютого, пункти пропуску з Україною перетнули понад 7 млн осіб. Якщо враховувати, що влітку Західне регіональне управління Держприкордонслужби України повідомляло про те, що громадяни масово повертаються додому, у певні дні понад 30 тисяч людей, то зараз кількість вимушених переселенців помітно зменшилась. Але попри це, за підрахунками дослідження, яке було проведено у липні на замовлення Союзу Польських метрополій, загальна кількість українців на теренах країни становить приблизно 3,37 млн осіб. Ця цифра складає 8% від загальної кількості населення Польщі. Враховано також громадян України, які мешкали у Польщі до війни.

Читати далі:

Польський уряд надав низку привілеїв вимушеним тимчасовим переселенцям. Процедуру реєстрації українців спростили до мінімуму: варто лише отримати номер PESEL. Він дозволяє перебувати у Польщі понад рік. Окрім того, навесні новоприбулі переселенці мали змогу оформити одноразову допомогу на кожного члена сім’ї у сумі 300 злотих та щомісячну – на дитину, яка становить 500 злотих. Також для наших земляків у Польщі є безкоштовне медичне обслуговування та навчання дітей у школі або ж відвідування дитсадка.

Ще у Польщі діє програма для місцевих мешканців, які здають в оренду власне житло громадянам України. За задумом, господарі помешкання отримують від держави компенсацію у розмірі 40 злотих на день за кожну людину. Натомість квартиронаймачі можуть безоплатно жити в орендованому помешканні на період до 120 днів.

Подібні дії польського уряду спонукали українських громадян комфортно почуватися по приїзді до чужої країни та мати час на адаптацію. Приєдналися до солідарності з українцями представники бізнесу. Їхньою метою, окрім допомоги вимушеним переселенцям, є й переорієнтація бізнесу з урахуванням охоплення нових верств населення.

Орієнтація на українську мову

Одними з перших відреагували представники відомої мережі польських магазинів Żabka (Жабка). З кінця лютого поточного року вони випускають телевізійні рекламні ролики з субтитрами українською мовою, а також активно використовують повідомлення українською в продуктових магазинах та мобільних додатках. Згодом до них долучилася мережа супермаркетів Lidl. Певна орієнтація польських підприємців на українського споживача зумовлена насамперед солідарністю з країною, де зараз війна, а мешканці змушені тимчасово шукати прихисток за кордоном. Разом з тим збільшення кількості жителів, а відповідно й споживачів, позитивно впливає на прибутки компаній. Представники бізнесу намагаються залучити нову цільову аудиторію.


Жабка. Фрагмент з реклами, орієнтованої на українців

Найбільші мережі супермаркетів зручно підлаштувались під нове коло клієнтів, обладнавши касові апарати самообслуговування додатково українською мовою. Натиснувши певну клавішу покупець не лише побачить інтерфейс зі знайомими українськими літерами, а й почує «Дякуємо, що обрали наш магазин». Подібні функції є у багатьох торговельних мережах, а ще у мережі швидкого харчування McDonald’s та банкоматах найбільших польських банків.


Українська як варіант на касі самообслуговування

Долучилися до маркетингу для нової аудиторії й оператори зв’язку. У новому пакеті, крім англомовного перекладу, є україномовний. Окрім того, у магазині можна отримати листівку-пам’ятку рідною мовою і, за бажанням клієнта, можливість увімкнути тариф з найнижчими цінами на дзвінки до України.


Україномовні пакети мобільного зв’язку


Україномовні пакети мобільного зв’язку

З’явились у Польщі й повністю україномовні оператори. Зателефонувавши до гарячої інформаційної лінії банку або оператора мобільного зв’язку, є можливість обрати українську мову спілкування.

Сфера обслуговування підхопила новий тренд та теж активно пристосовується до клієнтів. Українці, які до великого вторгнення РФ вже працювали у місцевих салонах краси та лікарнях і оволоділи польською, тепер допомагають з перекладом.

Загалом місцеві заклади охоче беруть на роботу українських спеціалістів. Вони швидко вчать мову, адже перебувають в постійному оточенні носіїв польської та допомагають полякам у спілкуванні з іншомовними клієнтами.

Адаптуються до змін і польські медіа. Створено кілька майданчиків, які працюють на україномовну аудиторію. Наприклад, портал «Я у Польщі» публікує лише новини, які стосуються громадян України. Портали «UAinKRAKOW», «in Poland» та газета «Наш вибір», орієнтовані на читачів-українців.

Не всі згодні, але їх меншість

У Польщі є й противники подібних підходів. Вони непокояться, що подібне з часом призведе до об’єднання України та Польщі в одну федеративну державу.

Акції «Stop ukrainizacji Polski» («Зупиніть українізацію Польщі») час від часу проходять у великих містах країни. Слід зазначити, що подібні мітинги не багатолюдні та спричинені місцевою політичною боротьбою. Переважно організаторами стають опозиційні до чинної влади сили.

Наприклад, 24 вересня пікет відбувся у Варшаві. Його організатором стала Конфедерація Польської Корони – партія чинного депутата Сейму Гжегожа Брауна. Акцію позиціонували як сприяння «терміновому виправленню процесу зміни етнічного устрою Польщі». У пікеті взяло участь близько 200 осіб. Наступного дня подібний захід планували провести в місті Санок, але він не вдався, бо учасників майже не було.

Інший подібний пікет пройшов 22 жовтня в місті Стальова Воля. За інформацією місцевих ЗМІ? акція не викликала особового інтересу у перехожих та була небагатолюдною. У брошурах, які поширювали організатори, перелічувалися загрози, які чекають на країну у зв’язку з переселенням українців. Наголошували на етнічних конфліктах, зростанні злочинності та зниженні рівня медичних послуг.

Також групу «Stop ukrainizacji Polski» створили у фейсбук. Спільнота налічує 7,5 тисяч підписників та публікує меми, фото та пости про події на знак протесту проти лояльного ставлення поляків до громадян України.



Окрім того, трапляються і поодинокі прояви особистого невдоволення. У листопаді польський портал money.pl опублікував матеріал про незадоволення полячкою україномовними написами. На сторінці мережі Lidl у фейсбук Анна запитує: «У польських магазинах Lidl є інформація українською. Чи публікують німецькі магазини повідомлення польською мовою?» На що представники мережі відповіли: «Емпатія має бути в кожному з нас. Підтримка українців у кризі – це випробування людяності». Цією фразою вони наголосили на тому, як важливо не лише толерантно ставитись до населення держави-сусіда, а й допомагати їм у скрутному становищі.

Попри настрої деяких польських громадян, уряд держави та підприємці продовжують іти назустріч вимушеним переселенцям, а Польща не стає другою Україною. У школах, не дивлячись на велику кількість українських дітей, продовжують викладати лише польською, а працівники муніципальних установ також спілкуються з відвідувачами виключно державною мовою. Водночас громадяни України, які приїхали до країни через війну, почуваються зручно під час ведення звичайних побутових справ.

Автор: Оксана Дмитренко

Український тиждень

[mukha22]

Сергій Ліпко - стендап концерт у Жовтневому | Підпільний Стендап

[mukha22]

Артилерійський розрахунок САУ 203-мм «Піон» з 43-ої бригади імені гетьмана Тараса Трясила під час виконання операції по знищенню російських складів БК через річку Дніпро в Херсонської області на півдні України.

Автор: Finbarr O’Reilly

Фото:

[mukha22]

Вся американська військова допомога станом на 9 грудня

Міноборони США оприлюднило оновлений перелік озброєння і військового обладнання виділеного Україні після початку широкомасштабної збройної агресії російської федерації.

Станом на 9 грудня 2022 року до цього переліку входять:

понад 1600 переносних зенітних ракетних комплексів Stinger;
понад 8500 протитанкових ракетних систем Javelin;
понад 46 000 інших протитанкових систем (гранатометів);
понад 700 тактичних безпілотних літальних систем Switchblade;
142 155-мм гаубиці [M777] і 1 004 000 снарядів калібру 155 мм;
4200 високоточних 155-мм артснарядів [М982 Excalibur];
9000 155-мм снарядів дистанційного мінування протитанковими мінами RAAM;
20 105-мм гаубиць і 180 000 105-мм артилерійських снарядів;
276 тактичних вантажівок (тягачів) для буксирування озброєння;
22 тактичні ремонтно-евакуаційні машини;
38 високомобільних ракетних систем (РСЗВ) M142 HIMARS та ракети до них;
20 120-мм мінометних систем [імовірно самохідних – ред.] і 135 000 мін до них;
1500 протитанкових ракет TOW;
4 машини бойового управління;
8 систем [батарей] протиповітряної оборони NASAMS і ракети до них;
ракети для ЗРК HAWK;
4 мобільних ЗРК «Авенджер»;
високошвидкісні протирадіолокаційні ракети HARM;
20 гелікоптерів Мі-17;
45 танків Т-72Б;
понад 1000 багатоцільових автомобілів HMMWV («Гамві»);
понад 100 одиниць легкої тактичної техніки;
44 вантажівки та 88 причепів для перевезення важкої техніки;
200 бронетранспортерів М113;
250 бронемашин M1117;
440 машин MaxxPro з захистом від мін і засідок (MRAP);
обладнання та системи для розмінування;
понад 11 000 одиниць автоматичних гранатометів та стрілецької зброї;
понад 104 мільйони набоїв;
понад 75 000 комплектів бронежилетів і шоломів;
близько 1800 тактичних безпілотних авіасистем Phoenix Ghost;
ракетні системи з лазерним наведенням [APKWS – ред.];
безпілотні повітряні системи Puma;
15 безпілотних авіаційних систем Scan Eagle;
два радари для безпілотних літальних систем;
безпілотні судна берегової оборони;
понад 50 контрбатарейних радарів;
4 контрмінометні радари;
20 багатофункціональних РЛС;
засоби протидії безпілотним авіаційним системам;
можливості для протиповітряної оборони;
10 радарів повітряного спостереження [AN/MPQ-64 Sentinel – ред.];
2 протикорабельні ракетні комплекси Harpoon;
58 берегових і річкових патрульних катерів;
протипіхотні міни M18A1 Claymore;
вибухівка С-4 та підривне обладнання для розчищення перешкод;
обладнання для встановлення перешкод;
тактичні захищені системи зв'язку;
чотири антени супутникового зв'язку;
тисячі приладів нічного бачення, тепловізійних систем, оптичних приладів та лазерних далекомірів;
комерційні послуги надання супутникових знімків;
обладнання для знешкодження вибухонебезпечних предметів та захисне спорядження;
засоби захисту від хімічної, біологічної та атомної зброї;
100 медичних броньованих машин;
понад 350 генераторів;
медичні засоби, включаючи аптечки першої допомоги, перев’язувальні матеріали, монітори та інше обладнання;
засоби постановки електронних перешкод (РЕБ);
польове обладнання, спорядження для холодної погоди та запасні частини;
фінансування навчань, обслуговування і ремонт техніки та озброєння.



Ukrainian Military Pages

[mukha22]

У листопаді під Бахмутом на Донеччині ліквідували зрадника з Куп'янська 18-річного Іллю Гаманіна, який воював на боці Росії.

Причина смерті – нібито влучання осколка в серце під час надання екстреної медичної допомоги пораненому товаришу по службі.

[mukha22]

ІДЕОЛОГ СТВОРЕННЯ НАТО. ГЕРОЙ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ БЕРНАРД МОНТГОМЕРІ

[mukha22]

Як робити тампонування під час критичної кровотечі?

[mukha22]

Фото: Benas Gerdziunas

Карпатська Січ, Донецька обл. Грудень 2022.





Після трьох днів в окопах, Донецька обл.



Остання сигарета перед окопами. Донецька область, грудень 2022 р.

[mukha22]

Не погрожуйте українським котам!

[mukha22]

Підготовка РФ до нападу, перші бої, спроба захопити аеродром — "Битва за Чернігів" 1 серія +ENG SUB

[mukha22]

Бій на "Епіцентрі", Ніколюк "віджав" блокпост, бій у Количівці — Битва за Чернігів 2 серія +ENG SUB

[mukha22]

rina reznik

[mukha22]

Українська родина

[mukha22]

Журналіст Олег Новіков і співорганізатор простору Валерій Агєєв, директор фонду «Повернись Живим» Тарас Чмут, начальник розвідки Антон Муравейник та Іван пан Анонім в етері Фронтової поплави обговорюють війну з росією.

Випуск за 11.12.2022

[mukha22]

+ 620 хороших росіян